
801 день у російському полоні. Понад два роки катувань, голоду та повної ізоляції від зовнішнього світу. Ігор Шишко — український військовослужбовець, доброволець спецпідрозділу «Кракен», який пережив російську неволю, повернувся до України та присвятив своє подальше життя підтримці ветеранів, військовослужбовців і родин захисників.
Від оборони Харкова до російського полону

До повномасштабного вторгнення Ігор Шишко працював в апараті Харківської обласної ради. Мав досвід роботи в бізнесі та державних установах, військову освіту. Удома на нього чекали дружина і троє дітей.
24 лютого 2022 року, з початком повномасштабного російського вторгнення, Ігор добровільно став на захист Харкова, долучившись до спецпідрозділу «Кракен». Разом із побратимами виконував бойові завдання, зокрема займався розвідкою, зв’язком і логістикою.
22 березня 2022 року група Ігоря вирушила на розвідувальне завдання до села Вільхівка Харківського району. На зворотному шляху, поблизу Кутузівки, військовослужбовці потрапили в російську засідку.
Їхній автомобіль не був броньованим. Російські військові оточили машину та відкрили вогонь. Українських захисників захопили, роздягли й побили. Уже в перші хвилини полону вони зіткнулися з погрозами розстрілу.
Так для Ігоря розпочався шлях через російські місця неволі, що тривав 801 день.
801 день катувань, голоду та ізоляції

Спочатку Ігоря разом з іншими полоненими утримували поблизу лінії бойового зіткнення, згодом перевезли до табору в Шебекіно Бєлгородської області Росії. Після цього були слідчий ізолятор у Старому Осколі, установи в Новозибкові Брянської області, Тулі та виправна колонія №7 у селищі Пакіно Володимирської області.
За свідченнями Ігоря, катування, побиття та жорстоке поводження супроводжували полонених у різних місцях утримання.
Особливо жорстоким було поводження в слідчому ізоляторі Старого Оскола. Під час приймання Ігорю зламали пальці рук і ніг. Полонених били кийками, палицями, ногами та іншими предметами. Після побиттів вони іноді не могли впізнати облич одне одного через численні травми.
Фізичне насильство було частиною повсякденного режиму. В’язнів змушували тривалий час сидіти навприсядки, стояти в болісних положеннях, розставляти ноги, після чого били по гомілках. У деяких полонених такі знущання призводили до пошкодження зв’язок. Під час допитів застосовували електричний струм. Побиття й погрози тривали до останніх днів полону.
Ігор називає пережите «ГУЛАГом XXI сторіччя».

Окремим способом катування став голод. Полоненим давали мізерні порції їжі — іноді лише кілька ложок каші або водянисту юшку з капустою. Їжу могли подавати настільки гарячою, що люди обпікалися, а рибу змішували з кашею разом із гострими кістками. На приймання їжі відводили лічені хвилини.
Бувало, що бранців днями залишали без хліба, а потім змушували з’їдати цілу буханку за раз. Це спричиняло тяжкі розлади травлення, які ставали ще одним приводом для знущань.
У приміщеннях було холодно, полонені були позбавлені нормального харчування, медичної допомоги, можливості вільно рухатися та перебувати на свіжому повітрі.
За час полону Ігор втратив близько 50 кілограмів ваги. До повномасштабної війни він важив майже 110 кілограмів, а після звільнення — трохи більше ніж 60.
Не менш тяжким був психологічний тиск. Росіяни погрожували полоненим смертю, переконували їх, що Україна вже втратила незалежність, а опір припинено. Українців навмисно тримали в інформаційній ізоляції.
Протягом 801 дня Ігор не мав можливості безпосередньо листуватися з родиною. Його близькі тривалий час майже нічого не знали про його долю. Лише згодом через Міжнародний комітет Червоного Хреста дружина отримала повідомлення, яке мало підтвердити, що він живий, проте його зміст був спотворений.
Витримувати полон допомагали думки про дружину й дітей, підтримка побратимів та віра в повернення. Попри заборони й погрози, військовополонені намагалися підтримувати одне одного. Іноді тихо співали український гімн. Від новоприбулих полонених дізнавалися, що Україна продовжує боротися, всупереч російській пропаганді.
Звільнення та повернення до життя

31 травня 2024 року Ігор Шишко повернувся в Україну в межах обміну військовополоненими.
Після понад двох років неволі він не міг одразу повірити у своє звільнення. Лише побачивши українських військових, рідні прапори, українські автомобільні номери та відчувши, що перебуває на вільній землі, почав усвідомлювати: полон закінчився.
Попереду був тривалий процес фізичного та психологічного відновлення. Ігор проходив реабілітацію в закладах Полтавської, Київської та Вінницької областей. Важливу роль у поверненні до цивільного життя відіграли родина, друзі, побратими та фахівці з реабілітації.
Водночас звільнення не означало завершення всіх випробувань. Досвід пережитого, спогади про катування та про тих, хто залишився в російських в’язницях, продовжують бути частиною його життя.
Життя після полону: допомагати тим, хто повернувся, і пам’ятати про тих, хто чекає.

Після повернення Ігор Шишко долучився до розбудови системи підтримки українських ветеранів. Наприкінці 2024 року він очолив комунальний заклад Харківської обласної ради «Ветеранський простір «Пліч-о-пліч».
На власному досвіді Ігор зрозумів, наскільки важливо, щоб людина після фронту, поранення чи полону не залишалася наодинці зі своїми проблемами.
Сьогодні простір працює з ветеранами, захисниками й захисницями, членами їхніх родин, а також родинами військовополонених, зниклих безвісти та загиблих. Йдеться про психологічну й юридичну підтримку, допомогу з документами, соціальний супровід, реабілітацію та повернення до активного життя.
Ігор переконаний: система допомоги має бути побудована так, щоб не ветеран змушений був самостійно шукати підтримку в різних установах, а держава і громада своєчасно пропонували необхідну допомогу.
Окреме місце в його діяльності займає підтримка українців, які досі перебувають у російському полоні. Ігор бере участь у публічних акціях, розповідає про пережите та нагадує про військових і цивільних, які залишаються позбавленими свободи.
Його власне повернення стало можливим завдяки зусиллям багатьох людей, насамперед рідних та всіх, хто працював над звільненням військовополонених.

Історія Ігоря Шишка — це не лише свідчення про пережиті катування й нелюдські умови російського полону. Це також історія повернення, взаємної підтримки та відповідальності перед тими, хто досі залишається в неволі.
Він повернувся додому. Але для багатьох інших українських родин очікування триває. І саме тому надзвичайно важливо продовжувати говорити про полонених, зберігати їхні історії та докладати зусиль для повернення кожного.
Діти Ігоря записали пісню, присвячену татові